Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,
Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей.
А тепера я в тебе остатню надію вложила.
О, не згасни ти, світло безсонних очей!

Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари
в серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть,
вже ж тепера мене не одіб'ють від тебе примари,
не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть.

Я вже давно інших мрій відреклася для тебе.
Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя.
Вдарив час, я душею повстала сама проти себе,
і тепер вже немає мені вороття.

Тільки — життя за життя! Мріє, станься живою!
Слово, коли ти живе, статися тілом пора.
Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,
той не вмре, не здобувши нового добра.

Мріє, колись ти літала орлом надо мною, —
дай мені крила свої, хочу їх мати сама,
хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною,
а як прийдеться згинуть за теє — дарма!

Хотіла б я піснею стати
У сюю хвилину ясну,
Щоб вільно по світі літати,
Щоб вітер розносив луну.

Щоб геть аж під яснії зорі
Полинути співом дзвінким,
Упасти на хвилі прозорі,
Буяти над морем хибким.

Лунали б тоді мої мрії
І щастя моє таємне,
Ясніші, ніж зорі яснії,
Гучніші, ніж море гучне.

У дитячі любі роки,
Коли так душа бажала
Надзвичайного, дивного,
Я любила вік лицарства.

Тільки дивно, що не принци,
Таємницею укриті,
Не вродливі королівни
Розум мій очарували.

Я дивилась на малюнках
Не на гордих переможців,
Що, сперечника зваливши,
Промовляють люто: "Здайся!"

Погляд мій спускався нижче,
На того, хто, розпростертий,
До землі прибитий списом,
Говорив: "Убий, не здамся!"

Не здававсь мені величним
Той завзятий, пишний лицар,
Що красуню непокірну
Взяв оружною рукою.

Тільки серце чарувала
Бранки смілива відповідь
"Ти мене убити можеш,
Але жити не примусиш!"

Роки любії, дитячі,
Як весняні води, зникли,
Але гомін вод весняних
Не забудеться ніколи.

Він, було, мені лунає
У безсонні довгі ночі
І єднається так дивно
З візерунками гарячки:

Мріє стеля надо мною,
Мов готичнеє склепіння,
А гілки квіток сплелися
На вікні, неначе грати.

Од вікна до мене в хату
Червонясте світло впало, —
Чи то вуличнеє світло,
Чи то полиски пожежі?

Що се так шумить невпинно?
Навісний, безладний гомін!
Чи в крові гарячка грає,
Чи війна лютує в місті?

Чи се лютий біль у мене
Тихий стогін вириває,
Чи то стогне бранець-лицар,
Знемагаючи на рани:

"Хто живий у сьому замку?
Хто тут має серце в грудях?
Другом будь, зійди на вежу,
Подивись на бойовисько!

Подивись на бойовисько,
Хто кого перемагає?
Чи над лавами ще в’ється
Корогва хрещата наша?

Коли ні,— зірву завої!
Хай джерелом кров поллється,
Будь проклята кров ледача,
Не за рідний край пролита!

Ні, я чую наше гасло!
Ось воно все голосніше...
Зав’яжіть тісніше рани,
Шкода кров губити марне!.."

Так дитячі мрії грали
Між примарами гарячки.
А тепер? — гарячка зникла,
Але мрії не зникають.

І не раз мені здається,
Що сиджу я у полоні
І закута у кайдани
Невидимою рукою,

Що в руці у мене зброя
Неполамана зосталась,
Та порушити рукою
Не дають мені кайдани.

Глухо так навколо, тихо,
Не шумить гарячка в жилах,
Не вчувається здалека
Дикий гомін з бойовиська.

Так і хочеться гукнути,
Наче лицар мрій дитячих:
"Хто живий? Зійди на вежу,
Подивися наокбло!

Подивись, чи в полі видко
Нашу чесну короговку?
Коли ні, не хочу жити,
Хай мені відкриють жили,

Хай джерелом кров поллється,
Згину я від згуби крові.
Будь проклята кров ледача,
Не за чесний стяг пролита!.."

…I znowu sobie zadaję pytanie:
Czy to jest przyjaźń, czy to jest kochanie?

Mickiewicz

Я не кохаю тебе і не прагну дружиною стати.
Твої поцілунки, обійми і в мріях не сняться мені,
В мислях ніколи коханим тебе не одважусь назвати;
Я часто питаю себе: чи кохаю? – Одказую: ні!

Тільки ж як сяду край тебе, серденько мов птиця заб’ється,
Дивлюся на тебе й не можу одвести очей,
І хоч з тобою розстанусь, то в думці моїй зостається
Наче жива твоя постать і кожнеє слово з речей.

Часто я в думці з тобою великі розмови проваджу,
І світять, як мрія, мені твої очі, ті зорі сумні…
Ох, я не знаю, мій друже, сама я не зважу, –
Коли б ти спитав: "Чи кохаєш?" – чи я б тобі мовила: ні ?..

Дивилась я на тебе і в ту мить
нестямилась, як руки самохіть
для тебе почали вінок сплітати, –
була твоя краса, як ті гранати…

Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згублений світе!

Стать над тобою і кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забирає,
Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя і горе вмирає.

Не жаль мені, що я тебе кохаю,
Та в нас дороги різно розійшлись,
Ні, не кажи, що зійдуться колись!
Не зійдуться, мій друже, я те знаю.

Моє кохання — то для тебе згуба:
Ти наче дуб високий та міцний,
Я ж наче плющ похилий та смутний, —
Плюща обійми гублять силу дуба.

Та без притулку плющ зелений в'яне,
Я не зав'яну, я знайду руїни,
Я одягну обдерті, вбогі стіни,
Зелений плющ оздобою їм стане.

В країну смутку вітерець прилине
І принесе мені луну розмови
Від мого дуба любого з діброви, —
І спогад любих літ повік не згине.

I

Коли дивлюсь глибоко в любі очі,
в душі цвітуть якісь квітки урочі,
в душі квітки і зорі золотії,
а на устах слова, але не тії,
усе не ті, що мріються мені,
коли вночі лежу я у півсні.
Либонь, тих слів немає в жодній мові,
та цілий світ живе у кожнім слова,
і плачу я й сміюсь, тремчу і млію,
та вголос слів тих вимовить не вмію…

II

Якби мені достати струн живих,
якби той хист мені, щоб грать на них,
потужну пісню я б на струнах грала,
нехай би скарби всі вона зібрала,
ті скарби, що лежать в душі на дні,
ті скарби, що й для мене таємні,
та мріється, що так вони коштовні,
як ті слова, що вголос невимовні.

III

Якби я всіми барвами владала,
то я б на барву барву накладала
і малювала б щирим самоцвітом,
отак, як сонечко пречисте літом,
домовили б пророчистії руки,
чого домовить не здолали гуки.
І знав би ти, що є в душі моїй…
Ох, барв, і струн, і слів бракує їй…
І те, що в ній цвіте весною таємною,
либонь, умре, загине враз зо мною.

Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,
Так міцно, щільно, і закрить од світа,
Я не боюсь тобі життя одняти,
Ти будеш мов руїна, листом вкрита, —

Плющ їй дає життя, він обіймає,
Боронить від негоди стіну голу,
Але й руїна стало так тримає
Товариша, аби не впав додолу.

Їм добре так удвох, — як нам з тобою, —
А прийде час розсипатись руїні, —
Нехай вона плюща сховає під собою.
Навіщо здався плющ у самотині?

Хіба на те, аби валятись долі
Пораненим, пошарпаним, без сили
Чи з розпачу повитись на тополі
І статися для неї гірш могили?

Не дорікати слово я дала,
І в відповідь на тяжку постанову
Ти дав колючу гілочку тернову,
Без жаху я в вінок її вплела.

Рясніше став колючий мій вінок…
Дарма, я знала се! Тоді ще, як приймала
Від тебе зброю, що сріблом сіяла,
Я в серце прийняла безжалісний клинок.

Тепер мені не жаль ні мук, ні крові,
Готова я приймать і рани, і терни
За марні мрії, за святії сни
Пречистого братерства і любові.

Величне слово українське,
Тобі співатиму пісні!
Я вдячна, що ти стало рідним.
До тебе шлях був непростий.

Я народилася далеко,
Не в Україні, і сюди
Дитям малим – ні, не лелеки –
Батьки з любов’ю привезли.

І раптом я почула мову –
Незвичну, дивну і нову,
Таку пісенну, неповторну,
Дзвінку, барвисто-золоту!

Мов тая чистая перлина,
Вона засіла у мені
І проросла міцним корінням
У моїм серці і душі.

Листочки ніжнії пускала.
Я ж не пручалася, росла.
І те коріння поливала,
Наскільки вміла та могла.

Щоб якнайкраще доглядати,
Щоб зберегти оті ростки,
Багато довелось читати,
Гортати різні словники.

А ще напам’ять вчити вірші,
Бентежні, ніжні і сумні,
Палкі, веселі, найщиріші,
Такі нестримні та земні.

А ще співати. Так, співати,
Бо пісня – то душа моя.
І догляд цей дав результати:
Розквітла мовонька мова!

Убралась гарно, наче квітка,
Всміхалась ніжно навкруги.
Ну що ж, тепер і я вкраїнка!
Мені вже й вірші до снаги!

Та що там вірші – це лиш квіти,
А далі будуть вже й плоди:
Філологічної освіти
Не вистачало ще мені...

Багато років я вже вчитель
Бо мову щиро я люблю!
І намагаюся розкрити
Студентам всю її красу.

Її величність, неповторність,
Коштовні батьківські скарби.
Її безмежність і проворність.
А ще – століття боротьби

За існування та свободу,
За те, щоб вільно ми могли
Вивчати рідну нашу мову.
І щоб усіх перемогли!

Щоб мати ніжно колискову
Співала дитятку вночі.
Щоб змалечку вливалась мова
До української душі.

І щоб ти не впала, не згубилась
В тернистих вікових стежках,
Щоб ти, як фенікс, відродилась.
Широким, добрим був твій шлях.

Моє дзвінкоголосе слово!
Мої незвідані скарби,
Пануй у хаті і у полі,
Брини у пісні молодій!

І ніжно розливайсь у гаю,
Лунай без краю та кінця.
Хай твоя сила зігріває
В окопі нашого бійця.

І хай ніхто вже сплюндрувати
Тебе не сміє! Не дамо
Твоїм ім’ям ми торгувати.
Бо нам усім не все одно!

А тим, хто досі так зрадливо
«Какая разніца» кричать,
Не місце у моїй країні,
Нехай вони навік мовчать.

Співай, чаруй, священне слово!
Живи наповну, досхочу!
Бо не людина я без мови!
Як птах без крил – не полечу.

Не заспіваю навіть пісню
І Богу я не помолюсь.
Без тебе існування прісне,
Без тебе жити я боюсь.

Я вдячна, що ти стало рідним.
До тебе шлях був непростий.
Величне слово українське,
Тобі співаю я пісні!

Старе кафе. Жовтіє листопад.
Кленове падає навколо філіжанки...
Буяє осені барвистої ошат.
Вальсує в погляді задумливім панянки.

То скільки ж років мИнуло с тих пір...
Все той же столик... І з вершками кава...
І клени, затишок, і вуличка, і двір ...
В якій порі думками заблукала?

Так скучила за всіма осенями,
Що мов осінній вітер пролетіли...
Життя сплило прийдешніми дощами...
І чи збулися заповітні мрії?

А вітер, як омріяний партнер
Веде по жовтолистому паркету.
Замислуваті віхори із «па».
Розвіює туманом силуети...

То виринають, то зникають знов
Складки сукні, ткані з позолоти.
Вітре! Стій! Так закружляв... Агов!
Без зупинок у життєвому фокстроті.

Незчулась як в волосся рудокосе...
Вплелися срібні пасма вже зими...
Вітре, зупинись, вже знову осінь.
І холоне кава на столі...

Моя рідна Україна –
Найпрекрасніша країна,
Солов'їну мову маєш,
Квітнеш ти і надихаєш.

Суверенна, незалежна
В силі духу ти безмежна .
В Буковелі є Карпати ,
На Говерлу можна стати,

А в Криму є Кримські гори
І Азовське, Чорне море .
Прапор є жовто-блакитний,
Він красивий і привітний.

В Україні герб Тризуб
Наймудріший, наче дуб.
Ще не вмерла Україна,
Вона вся – моя родина :

Народився в ній, зростав,
Батьківщину шанував.
Україну не здолати ,
Будем ми перемагати.

Україна в нас одна,
Хай закінчиться війна
І жахлива, і страшна,
Дуже люта і сумна.

Будемо ми в мирі жити
Танцювати і дружити.

Кохання тихо в серці пророста,
Немов весна крізь холод і тривогу.
І навіть тиша вже не є пуста –
Вона веде мене й тебе у дорогу.

В очах – тепло, у слові – простота,
І більше ніби й нічого не треба.
Бо там, де є любов і доброта,
Там світ стає світлішим, ніж небо.

У домі нашім є маленьке диво:
Котик Кузя, ніжний і красивий.
Чорна шерсть, мов нічка тиха,
Світиться у променях без лиха.

Білі лапки, мов сніжок зимовий,
Крок за кроком – тихий і чудовий.
Висловухий, лагідний, малий,
Та для мене друг він дорогий.

Коли сум приходить непомітно,
Кузя поруч – і стає привітно.
Бо муркоче тихо біля мене...
І на серці знову щось приємне.

І зацвіла вишня –
Весна, весна,
І потекла річка
Струнка, струнка

І твої босі ніжки
Йдуть, йдуть
По травичці зеленій
Топ, топ!

А я намагаюсь тебе
наздогнати, обійняти
І ніколи зі своїх рук
Не відпускати, цілувати.

І доки тепло нас
Обіймає, зігріває,
То наше кохання лише
Назавжди проростає.

І закінчилася
Весна, весна-ясна,
А моє кохання до тебе
Зроста та зроста.