Шляхами випускників. Людмила Шугаєва. До Дня української жінки

Берегиня – слово, що проростає з прадавніх коренів української землі, слово-символ світла, яке зберігає тепло дому, пам’ять поколінь і силу любові, що не згасає навіть у найтемніші часи.

Берегиня – це образ жінки, яка стоїть на сторожі родини й духовності, що тримає в руках невидиму нитку єдності між людьми, культурою і майбутнім, передаючи її далі – лагідно, мудро і невтомно.

Берегиня – це звання, що набуває особливого звучання, коли підтверджується життям і служінням людям, і саме тому почесна народна відзнака «Берегиня України» вручається жінкам за вагомий внесок у розвиток держави, відданість нації, професійні здобутки та громадянську активність.

Берегиня – саме такою постає перед нами директорка нашого коледжу – Людмила Шугаєва, людина, чия доля нерозривно вплетена у долю закладу: від студентських мрій і пошуків – до викладацької кафедри, від творчої праці – до відповідального керівництва великою мистецькою родиною.

Берегиня – це її місія у власній сім’ї, де після втрати найдорожчих людей саме вона стала духовною опорою роду, до якої тягнуться за порадою й теплом, і крила її турботи обіймають кожного близького.

Берегиня – це її серце у колективі, здатне відгукнутися на найменшу тривогу, небайдужість до людського болю й радості, щире бажання підтримати словом, справою чи тихою присутністю поруч кожного колегу, студента чи друга, здатність відчути й розділити чужу потребу, як власну.

Берегиня – це вірність українським традиціям і культурі, що звучить у її педагогічній діяльності, у роботі з творчими колективами, у духовній музиці, яку вона несла у храмах міста як регент, наповнюючи простір гармонією та вірою.

Берегиня – це постать педагога й митця, це її професійний авторитет: почесне звання «Почесний педагог України», найвища кваліфікаційна категорія, педагогічне звання «викладач-методист», членство у Національній всеукраїнській музичній спілці, художнє керівництво творчими колективами, що стали осередками мистецького життя.

Берегиня – це людина, чий шлях – не лише кар’єрна історія, а шлях служіння людям, культурі та освіті, і саме цей шлях вона розкриває у власній розповіді – щирій і особистій історії становлення, що почалася зі студентських років і привела до відповідальної місії керівника, історії, сповненої праці, віри та любові до людей.

Берегиня – це історія, яку ми пропонуємо прочитати далі – історія життя, покликання і любові до справи, викладена від першої особи у матеріалі «Мій шлях: від студентки до директора коледжу» в День української жінки.

Людмила Шугаєва. Мій шлях: від студентки до директора коледжу

Справжньою перлиною міста Лозова є Комунальний заклад «Лозівський фаховий вищий коледж мистецтв» Харківської обласної ради. Для багатьох це освітній заклад, що з 1991 року формує мистецьке обличчя південного регіону Харківщини. Для мене – це більше. Це мій шлях. Моя історія. Моя доля.

Я народилася 23 квітня 1980 року в Лозовій. Моє життя нерозривно пов’язане з цим містом, з його людьми, з його атмосферою. Але найміцніший зв’язок – із коледжем, у стінах якого я зростала, шукала себе, помилялася, мріяла й ставала тією, ким є сьогодні.

Мій шлях почався з музичної школи. Я пам’ятаю свої перші виступи, хвилювання, тремтіння голосу, страх помилки. Я була звичайною дівчиною з великими очима і великими мріями. Але поруч були педагоги, які вірили в мене. І ця віра стала моїм першим кроком до впевненості.

У 1995 році я стала студенткою Лозівської філії Харківського училища культури. Я ходила тими ж коридорами, що й нинішні студенти, сиділа в аудиторіях, готувалася до іспитів, співала на сцені. Я навіть не уявляла, що колись повернуся сюди вже в іншій ролі.

Після навчання я продовжила свій професійний шлях у Харківській державній академії культури, де здобула кваліфікацію керівника хору, артиста хору, викладача та ступінь магістра мистецтвознавства. Але серце завжди тягнуло додому.

У 2001 році я повернулася до рідного коледжу як викладач хорових дисциплін. Це було особливе відчуття – стояти перед студентами в аудиторії, де колись сиділа сама. Я пам’ятала свої сумніви й страхи, тому намагалася бути для них не просто викладачем, а підтримкою.

З роками зростала відповідальність. У 2012 році я очолила циклову комісію хорових та музично-теоретичних дисциплін. Створила ансамбль «Слов’яночка». Працювала як хормейстер хору «Сузір’я». Разом зі студентами ми переживали перемоги, конкурси, присвоєння почесних звань «Народний». Кожен їхній успіх я сприймала як особистий.

Я бачила, як невпевнені першокурсники ставали професіоналами. Як їхні голоси набирали сили. Як вони вступали до провідних вишів України, створювали власні колективи, поверталися й дякували.

Моя діяльність відзначена нагородами – серед них звання «Почесний педагог України» та орден «Берегиня України». Це велика честь. Але найціннішою нагородою для мене залишаються не відзнаки.

Найцінніше – це слова студентів.

Коли через роки лунає: «Дякую, що повірили в мене».

Коли бачу їх на великій сцені, у професійних колективах, у ролі керівників і викладачів – я відчуваю тиху, глибоку гордість. Бо в кожному їхньому успіху є частинка наших репетицій, наших розмов, нашої спільної праці.

У жовтні 2020 року мені довірили очолити коледж. Це був момент, коли життя ніби замкнуло коло – від студентської парти до директорського кабінету. Але для мене це ніколи не було просто посадою. Це була відповідальність.

Ми оновлювали матеріальну базу, модернізували простір, розвивали спеціальності «Музичне мистецтво», «Хореографія», «Образотворче мистецтво, декоративне мистецтво, реставрація». Відкрили новий напрям підготовки «Видовищно-театралізовані заходи». Наші творчі колективи – Народний ансамбль пісні і танцю «Сузір’я», Народний вокальний ансамбль «Слов’яночка», хор духовної музики «Anima», фольклорний ансамбль «Чорнобривці», Народний естрадно-духовий оркестр «Grand Band», Народний ансамбль народного танцю «Родослав», хореографічний ансамбль «Мальви», чоловічий вокальний ансамбль «Remix», оркестр народних інструментів, гурт «Respect», – залишаються гордістю закладу.

Але лютий 2022 року став найважчим випробуванням.

Коледж став прихистком для тих, хто втратив дім. Я стала «директором переселенців». Ми приймали сотні людей, організовували допомогу, підтримували одне одного. Працювали під сиренами, без світла, без спокою – але не припиняли навчати.

Ці роки принесли і великі втрати. Ми втратили колег, наставників. Я втратила батька – людину, яка була моєю найбільшою підтримкою. Були моменти, коли здавалося, що сил більше немає.

Але саме тоді я відчула, що не одна.

Поруч завжди моя родина. Мій чоловік – не лише супутник життя, а й колега, викладач хорових дисциплін. Нас об’єднує любов до музики й спільна справа. Його спокій і віра в мене – моя опора.

Я – мама двох доньок. Сьогодні я ще й щаслива бабуся двох онуків. Зяті стали для мене синами. Родина стала більшою, міцнішою, теплішою. Онуки наповнили життя новим сенсом.

Є друзі – ті, що поруч багато років. Їхнє просте «я з тобою» іноді давало більше сил, ніж будь-які слова.

Нещодавно, підписуючи новий «трудовий контракт з директором», я думала не про посаду.

Я думала про ту дівчину, яка боялася сцени. Про студентку, яка мріяла. Про викладача, яка вчилася разом зі своїми студентами. Про керівника, який зрозумів: справжня сила – у людях.

Мій шлях – це не просто історія кар’єри. Це історія любові до свого міста.

Вірності своїй професії. Відданості людям.

Я теж колись сиділа за коледжною партою. Я теж сумнівалася.

Я теж хвилювалася. Але якщо поруч є віра, підтримка і любов до своєї справи – шлях відкривається. Від студентки – до директора. І далі – вперед.

Творча співпраця з Комунальним закладом вищої освіти «Академія культури і мистецтв» Закарпатської обласної ради